ГРАНІ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ (частина 1)

Наші з вами роздуми про українську політичну націю мають непростий відгук. Вдячний усім, хто поширював і коментував дописи, звертався з питаннями, писав заперечення й обурення, пропонував аргументи.

Від часів Хмельниччини дієвою консолідуючою ідеєю, об’єднавчою метою та мрією для українців була і є розбудова цілісної суверенної національної держави. Це велика садиба нашої душі, у кожному закутку якої ми відчували б себе вільними та гідними, мали б можливості для безпечної заможності та безкрайньої творчості чи у стрімкому місті, чи у вічному селі.
На зламах історії наше прагнення до єднання у своїй незалежній державі проявлялося з нечуваною для нас самих силою. Згадаймо і Акт Злуки на Софійському майдані у 1919 р., і «Живий ланцюг» від Івано-Франківська до Києва у 1990 р. Пригадаймо перший у новітній історії України національний референдум, який переконливо засвідчив прагнення українського народу жити в самостійній державі на неподільній та недоторканій території. Власне 1 грудня 1991 р. стало зразковим проявом соборності. Влада і громадяни усіх регіонів гуртувалися в ім’я великої мети і дії. Після цього ще не раз внутрішній прояв соборності творив синергію різних українців, щоб спільно долати складні перешкоди і нищити внутрішніх ворогів та загарбників своєї держави.

Соборність – необхідна передумова і важливий атрибут політичної нації. Це горизонтальна («громадянин-громадянин»/«громада-громада»/«регіон-регіон») і вертикальна («нація-еліта»/«громадяни-влада») згуртованість навколо спільних цінностей, ідей, інтересів та цілей для загальної волі, можливостей, заможності. Це готовність і можливість творити спільне майбутнє в єдиній державі. У державі, котру всі сприймають як аксіомну цінність, за яку кожен усвідомлено несе свою частину відповідальності. Цінність, заради якої здатен поступитися приватними інтересами і яку готовий захищати в міру своїх сил, але безумовно. Це все – ознаки національної соборності, основи справжнього патріотизму. Це те, стосовно чого у зрілої політичної нації не може бути різночитань та компромісів. 

Національна ідентичність, соціальне походження, мова, релігія, політичні погляди тощо мають сутнісне значення для вираження самобутності та гордості. Але прояв єдності багатоманітних громад, етнокультурне, історичне та ідеологічне розмаїття України є її високим надбанням (писав у дописі: https://bit.ly/3igLbce).

Особисто для мене, у контексті всього сказаного вище, більшим представником української політичної нації (за конкретними вчинками) є австрійський аристократ Вільгельм Франц Йозеф Карл фон Габсбурґ-Лотаринзький (який був відомий на наших теренах як Василь Вишиваний), аніж український селянин Нестор Іванович Міхненко, що увійшов в історію як Батько Махно.

Далі буде. Міркуємо разом.